СКРИПНИЧЕНКО Дмитро Федорович
(20.08.1921-18.09.1994)
Лауреат Державної премії України (1986), доктор медичних наук (1956), професор (1957). У 1943 році закінчив Ленінградську військово-медичну академію, у 1956-му захистив докторську дисертацію на тему «Хірургічне лікування бронхоектатичної хвороби». Учень професора В.І. Стручкова.
Автор понад 300 наукових праць, зокрема 20 монографій. Наукові напрями: торакальна хірургія, хірургія органів черевної порожнини, судинна хірургія, ендокринна хірургія, хірургія щитовидної залози, організація хірургічної допомоги. Під його керівництвом виконано три докторські та 34 кандидатські дисертації. Учні — професори Д.І. Кривицький, М.Ф. Мазурик, В.І. Мамчич, М.М. Шевнюк, К.А. Циберне.
Учасник Великої Вітчизняної війни. Головний хірург і начальник медичної служби з’єднання партизанських загонів під командуванням С.А. Ковпака і П.П. Вершигори (1943—1944), помічник начальника і хірург евакопункту 1-го Білоруського фронту (1944), начальник гарнізонного хірургічного відділення (Сталінград, 1944—1945).
Нагороджений орденами Леніна, Вітчизняної війни І ступеня, орденом «Знак пошани», Віртуті Мілітарі (Польща), медалями. Член Міжнародної асоціації хірургів.
Після захисту докторської дисертації очолив кафедру хірургії №2 Київського інституту вдосконалення лікарів на базі Київської обласної лікарні, обійняв посаду професора.
Постать Дмитра Федоровича Скрипниченка на тлі історії кафедри постає глибоко зворушливою і водночас символічною й повчальною. Як М. Коломійченко, В. Братусь, В. Акімов, професор Скрипниченко — досвідчений військовий хірург, і, до речі, за віком наймолодший у цій славній когорті. Адже воїни 20-х років народження становили хребет і нерв цих кривавих війн, і живими, хоча здебільшого ушкодженими, повернулися додому. До цього героїчного покоління належить і Скрипниченко. Після закінчення військово- медичної академії в Ленінграді, найвищої школи сучасної військово-польової хірургії, 23-річний хірург десантується в партизанські з’єднання в тилу ворога на знемагаючій в окупації Україні.
Після фронтового хірургічного досвіду він відчував: вправність хірурга завжди стає прологом до подальших шукань, бо хоча війна і є епідемією травми, умови мирних десятиліть — також невідкладний виклик для справжнього хірурга.
В тридцять років Дмитро Федорович захищає кандидатську дисертацію, а через п’ять років — докторську. Його обирають завідувачем кафедри факультетської хірургії Київського медичного інституту. Тема дисертації — «Хірургічне лікування бронхоектатичної хвороби» — свідчить про те, що професор Скрипниченко перебуває на провідних рубежах хірургії. Адже це основний післявоєнний напрям, на якому працюють М.М. Амосов, І.П. Дєдков, О.О. Шалімов, О.М. Авілова, К.К. Березовський, Г.Г. Горовенко, В.М. Савич, Л.К. Богуш, інші видатні торакальні хірурги.
1959 року його призначають головним хірургом МОЗ України, він очолює кафедру хірургії стоматологічного факультету Київського медичного інституту, а з 1964-го керує кафедрою хірургії №1 КДІУЛ. Член Міжнародної асоціації хірургів.
Досвідчений торакальний хірург (лікування легеневого туберкульозу, нагноєних процесів, бронхоектатичної хвороби, ехінококозу) Дмитро Федорович Скрипниченко, як головний хірург України, приділяє особливу увагу абдомінальній хірургії (перитоніти, перфоративні виразки, жовчно-кам’яна хвороба).
Учений постає лідером і в застосуванні антикоагулянтів у хірургії, насамперед — в профілактиці тромбоемболії легеневої артерії. Та вінцем його хірургічної кар’єри є розвиток хірургічної ендокринології. Він виконав понад 5 тисяч операцій на щитовидній залозі, видав 30 публікацій і дві монографії, присвячені аспектам міастенії. Володіючи філігранною технікою операцій на наднирниках, Дмитро Федорович блискуче лікував не лише міастенію, а й, застосовуючи комбіновані способи, облітеруючий артеріоз. Не втратили значення його пропозиції та технології щодо хірургічного лікування гнійних захворювань кості. Це приклади великого хірургічного мистецтва.
Життєвий шлях Дмитра Федоровича Скрипниченка відповідає девізу: «Рятуючи інших, палаю сам». Високі урядові нагороди кількох країн хірург розглядав як людські сподівання на обраний фах і працював самовіддано й невтомно. Ясна річ, це — лише окремі штрихи його непересічної особистості. У становленні кафедри хірургії №1 НМАПО професор Скрипниченко постає гідним продовжувачем здобутків видатних попередників. Водночас сам він сприяв перетворенню цього осередку планової та ургентної хірургії на дивовижний хірургічний ансамбль. Наш обов’язок — примножувати традиції, погляди, життєві та наукові імперативи лицаря сучасної хірургії, героя війни та миру, професора Скрипниченка.
Наукові праці:
Злокачественные опухоли щитовидной железы,— К., 1969 (у співавт.); Медицинское обеспечение партизанских рейдов,— К., 1985; Неотложная хирургия брюшной полости,— 4-е вид,— К., 1986; Диагностика и лечение миастении,— К., 1991 (у співавт.); Хірургія: підручник для медичних училищ,— 4-е вид,— К., 1992; Хірургічне лікування жовчно-кам’яної хвороби та її ускладнень,— К., 1986
Бібліографія:
Дмитрий Фёдорович Скрипниченко (К 60-летию со дня рождения) // Клин, хирургия,— 1981,— №8,— С. 78—79.